СУДОВИЙ АКТ НЕВЗАЄМНОСТІ УКРАЇНИ КАНАДІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
Ukr
Описание: 

Міжнародне приватне право як наука та практична юридична діяльність в Україні розвиваються по різному. В юридичній науці питанням міжнародного приватного права присвячено велику кількість досліджень, зокрема Баймуратовим М.О., Буроменським М.В., Буткевичем В.Г., Задорожнім О.В., Київець Л.О., Ліпкан В.А., Тарасовим О.В., Туляковим В.О., Сироїд Т.Л. та іншими, кожне з яких науково обґрунтовано узгоджується як з міжнародними так із національними нормативними актами. Проте, практична юридична діяльність, а саме українське правосуддя по іншому формує практику імплементації міжнародного приватного права в України, уваги заслуговують правовий розсуд судді Вінницького міського суду Вінницької області Вохмінової О.С., суддів Апеляційного суду Вінницької області Ковальчука О.В., Іващука В.А. та Якименко М.М.

Нещодавно, 23.05.2017 року Вінницький міський суд Вінницької області у справі № 127/10583/17 постановив ухвалу, якою відмовив відкрити провадження та прийняти до розгляду клопотання громадянина Канади про визнання на території України постанови Вищого Суду Справедливості провінції Онтаріо, Канада у справі про розлучення № 07-FD-331731 від 15.11.2007 року, що не підлягає примусовому виконанню [3].

20.06.2017 року Апеляційний суд Вінницької області у справі № 127/10583/17 постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу громадянина Канади – відхилив, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 23.05.2017 року залишив без змін [4].

Як вбачається зі змісту судових рішень, суд першої та апеляційної інстанцій мотивували їх тим, що між Україною та Канадою немає договору про співпрацю у цивільних та сімейних справах, а тому громадяни Канади не мають права на звернення до судів України та судові рішення Канади не представляють жодного юридичного значення для правової системи України, і не підлягають визнанню в Україні як акти правосуддя.

Частина друга статті 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що застосування права іноземної держави залежить від взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше [2].

Щодо правової природи «принципу взаємності» у міжнародному приватному праві, професор й доктор юридичних наук Богуславський Марк Мойсейович писав, у науці міжнародного приватного права «взаємність» розуміється як один з фундаментальних принципів міжнародного співробітництва, що дозволяє обумовити дружнє ставлення однієї держави до іншої адекватним ставленням. «Принцип взаємності» у міжнародному приватному праві є проявом схожого принципу в міжнародному публічному праві – «принципу рівності» і «співпраці держав», закріпленого в Статуті ООН у статті 2. Дані принципи носять характер зверх-імперативних норм або норм «jus cogens», що мають вищу юридичну силу. Визначення такого характеру цих норм міститься в статті 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, де сказано, що дані принципи приймаються і визнаються міжнародною спільнотою в цілому як норми, відхилення від яких неприпустимо.

«Рівність держав» – принцип міжнародного публічного права, що передбачає їх шанобливе ставлення один до одного, що виражається і в наданні взаємної допомоги іноземним особам з питань захисту цивільних прав. Взаємне співробітництво – приватно правова сторона рівності держав. Образно кажучи, рівність і взаємність – дві сторони однієї медалі: в публічних відносини держави рівні, а в приватній сфері щодо прав своїх громадян вони встановлюють взаємно пільговий режим.

Перш за все слід розрізняти залежно від підстав і нормативного закріплення процесуальну і матеріальну взаємність. Поняття, сфера застосування «принципу взаємності» у міжнародному приватному і у міжнародному публічному праві різні. У міжнародному приватному праві взаємність розглядається як взаємне надання режиму (національного, найбільшого сприяння) або будь-яких прав іноземним громадянам та іноземним юридичним особам [6].

Із зазначеного випливає, що дія зазначеного принципу у сфері міжнародного приватного права взаємопов’язана з міжнародним публічним правом. Спосіб взаємозв’язку різних за нормативним масивом, предметом та методом правового регулювання напрямків міжнародного права є міжнародний публічний порядок та індивідуальні договірні механізмами, що історично склалися між суверенними суб’єктами міжнародних публічних відносин.  

Отже на прикладі згаданого юридичного казусу у площині міжнародного приватного права, порушення принципу «взаємності» зумовлює певні юридичні та дипломатичні наслідки в контексті міжнародного публічного права для суверенних учасників – Високих сторін. Зокрема, як приклад наукового аналізу, між Канадою та Україною не має міжнародних договорів про правову допомогу і правовідносини у цивільних та сімейних справах. Однак, у цьому зв’язку, Високими сторонами застосовуються положення Конвенції «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, яка укладена у Нью-Йорку в 1958 році згідно якої визнається та діє принцип «взаємності» у міжнародному праві.

Канада є учасником Нью-Йоркської конвенції з 10 серпня 1986 р., а Україна з 22 серпня 1960 р., Зазначений міжнародний принцип «взаємності» при взаємодії правових систем різних держав, закріплено в частині другій статті 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» де вказано, що застосування права іноземної держави залежить від взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.

Із зазначеного слідує, що саме Конвенція «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень», яка укладена у Нью-Йорку в 1958 році є міжнародно-правовим документом, що закріплює механізм реалізації «принципу взаємності», відповідно «взаємність» не буде порушеною, якщо Висока сторона при відмові у визнанні іноземного рішення у своїй юрисдикції буде керуватися статтею 5 Конвенції.

Стаття 5 Конвенції «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень», яка укладена у Нью-Йорку в 1958 році передбачає має дві частини. Перша частина передбачає, що у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона подасть до компетентної влади за місцем, де порушене клопотання про визнання й приведення у виконання докази того, що

  1. сторони в угоді, що зазначеній у статті 2 Конвенції, були в аспекті застосованого до них закону, в будь-якій мірі недієздатні або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такого вказівки, згідно із законом країни, де рішення було винесено, або

b) сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд або з інших причин не могла подати свої пояснення, або

c) вказане рішення винесено щодо спору, не передбаченого або не підпадає під умови арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана і виконана, або

d) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або за відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, або

e) рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано або призупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни закон який застосовується.

Друга частина статті 5 Конвенції передбачає, у визнанні та приведення у виконання арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій запитується визнання і приведення у виконання, знайде, що:

a) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни, або

b) визнання і приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.

У цьому зв’язку, досліджуючи мотивування яким обґрунтовували своє рішення від 23.05.2017 року та ухвалу від 20.06.2017 року Вінницький міський суд Вінницької області та Апеляційний суд Вінницької області у справі № 127/10583/17 вбачаємо, що останні не зазначили жодних із підстав, що вказані у статті 5 Конвенції. Мотивація судів, якщо не дослівно, а по суті, що між Україною та Канадою немає договору про співпрацю у цивільних та сімейних справах, а тому громадяни Канади не мають права на звернення до судів України та судові рішення Канади не представляють жодного юридичного значення для правової системи України, і не підлягають визнанню в Україні як акти правосуддя, – в більшій мірі свідчить про те, що українські суди або не визнавали факту ратифікації Україною даної Конвенції, або їх висновки можуть мати ознаки та їх можемо  кваліфікувати за пунктом b) частини 2 статті 5 Конвенції, що іноземне рішення суперечить публічному порядку України. Однак, в будь якому разі, український суд юридично та фактично прийнятний «судовий акт невзаємності» за часів української незалежності не мав подібних аналогів в судовій практиці, створений ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 23.05.2017 року [2] та легітимізований ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 20.06.2017 року [3] у цивільній справі № 127/10583/17 – набув законної сили.

В судовій практиці та у дипломатичних відносинах України-Канади з питань взаємодії у міжнародному приватному праві і в умовах відсутності необхідних договорів про співпрацю, це означає, що загадана вище «презумпція взаємності» скасовується судовими рішеннями (прецедентом) української сторони. Оскільки вступають в дію причинно-наслідкові зв’язки між приватним та публічним міжнародним правом. Одиничний факт приватних відносин, що закріплений у статус і набув форми іноземного рішення, наприклад органу правосуддя зарубіжної юрисдикції, юридично в наслідок своєї дії прагне вмонтовується в процеси іншої національної правової, зберігаючи при цьому свій високий юридичний статус. Відповідно безпідставне, в супереч діючого міжнародного публічного правопорядку офіційне відторгнення такого іноземного рішення, свідчить про невизнання публічних зв’язків взаємності між суверенними сторонами, що іншим чином є актом такої публічної невзаємності.   

Як наслідок у нашому прикладі Канада, як протилежна сторона міжнародних відносин в будь-який момент у власному національному судочинстві за аналогічних обставин вправі застосувати «український правовий акт невзаємності», що призведе до масових, істотних та систематичних порушень прав громадян України на доступ до правосуддя в Канаді.

За даними відкритих статистичних джерел, в Канаді проживає близько двох мільйонів громадян України, у випадку застосування Канадою «українського правового акту невзаємності», матиме негативні наслідки не лише для громадян України, а й міжнародних публічних відносин та авторитету України.

Зазначений «судовий акт невзаємності України по відношенню до Канади» прийнято в умовах коли 02 грудня 1991 року Канада стала першою західною країною, яка визнала незалежність України. А вже 27 січня 1992 року з Україною були встановлені дипломатичні відносини, які станом на 2019 рік набули рівня стратегічного партнерства; поглиблено військове співробітництво; переглядається угода про вільну торгівлю; Канадою планується відкриття для громадян України безвізового режиму; Канада протягом останніх п’яти років надає Україні фінансову допомогу у розмірі 50 мільйонів доларів та інше. 

Не погоджуючись із такою позицією українських судів, адвокатом України оскаржено в касаційному порядку до Верховного Суду зазначені судові рішення. Адже, внаслідок ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 20.06.2017 року у справі № 127/10583/17, у призмі дії Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, яка укладена у Нью-Йорку в 1958 році – у період з 20.06.2017 року по 31.10.2018 рік  (один рік чотири місяці й одинадцять днів) в міжнародних відносинах України з Канадою в частині визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, зі сторони України по відношенню до Канади діяв прецедент «невзаємності».

31.10.2018 року Верховний Суд касаційну скаргу адвоката задовольнив повністю, судові рішення які іменем України встановили «судовий акт невзаємності України по відношенню до Канади» скасував [5].

Зазначені обставини за повідомленням заступника Міністра юстиції України ініціювали та лягли в основу дипломатичних робочих консультацій Посольства України в Канаді з Міністерством юстиції Канади стосовно укладення міжнародного договору між Україною та Канадою з питань міжнародної-правової допомоги, у ході яких Високі сторони обмінялися нотами, з яких Канадська сторона повідомила про неможливість укладення такого договору [8].

В той же час, заступник Міністра закордонних справ України повідомив Адміністрацію Президента України та адвоката який ініціював касаційне оскарження, що така позиція Канади обумовлена її федеративним устроєм, який зумовлює відсутність загальнонаціональної практики визнання та виконання рішень іноземних судів, яка в кожній провінції здійснюється по різному [9]. 

Конгрес українців Канади (Вінніпег, Канада) привернув свою увагу, висловив стурбованість щодо судового прецеденту «невзаємності України до Канади», приєднався до переговорного процесу і в подальшому підтвердив про неможливість укладення міжнародного договору Канади з Україною з питань міжнародної-правової допомоги, у зв’язку з відсутністю внутрішньо канадського діалогу між провінціями Канади з даного питання [7].  

Пізніше, заступник Міністра юстиції України інформував, що з метою попередження виникнення подібних «судових актів невзаємності» на розгляді Верховної Ради України знаходиться розроблений Мінюстом проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань міжнародного судового співробітництва (р.н. 9399) [8].

Таким чином, даний правовий казус в судовій практиці України із прояву невзаємності України по відношенню до Канади був єдиним та скасований, питання про юридичну відповідальність за неправосудне рішення не вирішено.

З цього приводу Верховний Суд у своєму листі № 872/0/2-19 від 26.03.2019 року за підписом заступника голови Верховного Суду повідомив, що з огляду на важливість сфери, пов’язаної з виконанням рішень міжнародного комерційного арбітражу в Україні, Верховний Суд розгляне питання щодо підготовки та оприлюднення огляду судової практики Верховного Суду з відповідних питань [10].

Щодо нагородження за професійну діяльність адвоката України нагрудним знаком «Відзнака Вищої ради правосуддя» за вжиття своєчасних і кваліфікованих заходів щодо дієвого оскарження з подальшим скасуванням Касаційним цивільним судом Верховного Суду «судового акту невзаємності України до Канади», Вища Рада Правосуддя своїм лисом від 05.11.2019 року № 40778/0/9-19 за підписом Керівника секретаріату повідомила, що подання про нагородження до Вищої Ради Правосуддя вносить Національна асоціація адвокатів України [11].  

17.07.2020 року Національна асоціація адвокатів України за підписом Керівника секретаріату в своєму листі № 1104/0/2-20 повідомила, що питання про нагородження, в тому числі підготовку подання до Вищої Ради Правосуддя перебуває на вивченні Робочої групи, що створена за розпорядженням Національної асоціації адвокатів України № 219 від 13.12.2019 року по даний час [12]. 

З викладеного вбачається, що приводом для початку процесу нагородження Вищою Радою Правосуддя та Національною асоціацією адвокатів України адвоката, що ініціював та обґрунтував у Касаційному суді незаконність «акту невзаємності» є факт скасованого неправосудного рішення, що відобразилося на авторитеті України.

Таким чином, зазначені обставини свідчать, що не усі принципи міжнародного приватного права поки що знайшли свою практичну імплементацію у правовій системі України загалом, та в українському правосудді зокрема. Часто-густо судова практика відривається не лише від юридичної науки, а й від діючого міжнародного приватного права.

Список використаних джерел

  1. Конвенція «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень», яка укладена у Нью-Йорку в 1958 році. Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU58K01R.html
  2. Закон України «Про міжнародне приватне право». Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15#Text   
  3. Ухвала Вінницького міського суду Вінницької області від 23.05.2017 року. Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66721554;
  4. Ухвала Апеляційного суду Вінницької області від 20.06.2017 року. Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67330799;
  5. Постанова Верховного Суду від 31.10.2019 року. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77763384;
  6. Богуславский М.М. Международное частное право. 5-е изд., перераб. и доп. М., 2004. С. 113.
  7. Лист Конгресу українців Канади від 20.02.2019 року;
  8. Лист Міністерства юстиції України № 4121/74-2-19/12.1.1 від 04.02.2019 року;
  9. Лист Міністерства закордонних справ України № 620/36-612/1-269 від 28.02.2019 року;
  10. Лист Верховного Суду № 872/0/2-19 від 26.03.2019 року;
  11. Лист Вищої ради правосуддя від 05.11.2019 року № 40778/0/9-19 від 05.11.2019;
  12. Лист Національної асоціації адвокатів України від 17.07.2020 року № 1104/0/2-20 від 17.07.2020 року.

 

Статтю підготував кандидат юридичних наук,

член Національної спілки журналістів України

Сергій Павлов